Василь Махно "Футбол на пустирі"

Василь Махно

Футбол на пустирі

Кривий Ріг

1.

Кривий Ріг, шахтарське місто, що простяглося на сто кілометрів у довжину, за рудоносною жилою, якось ненав’язливо увійшло у лексикон нашої родини десь з 1953 року. Від того часу, коли мій дідо поїхав до Кривого Рогу, піддавшись, агітації про шахтарські заробітки та перспективи, які вимальовували заїзджі агітатори. У промислових регіонах України у післявоєнний час катастрофічно не вистарчало робочих рук. Потрібно було відбудовувати зруйновані війною шахти, а радянська промисловість потребувала вугілля та руди. Тому на «визволені» західноукраїнські землі зачастили вербувальники, підбиваючи доросле чоловіче населення, змінити своє безперспективне колгоспне існування на забезпечені – високою зарплатою та квартирами -  робітничі професії. З молоддю на «возз’єднаних» землях взагалі ніхто не церемонився, за укладеними списками, 15-17 річних хлопців фактично примусово вивозили на шахти Донбасу та Криворіжжя.

У випадку мого діда, примусу не могло бути, бо він, народжений 1916 року, тричі втікши з потяга, що прямував до Німеччини, завжди повертався, з пригодами, додому. У 1944 року радянська влада виявилась спритнішою за німецьку і його  забрали до Червоної армії. Спочатку під Самарканд, а згодом, рік провоювавши на Першому Українському фронті, він завершував своє солдатське життя-буття в Угорщині, на озері Балатон. Звідти, здається, демобілізувався 1947 року. З війська повернувся не впорожні, а з кількома чемоданами усякого краму. Домів повернувся у час, коли радянська влада відновлювала колгоспи, у селі стояв гарнізон, а поночах українська партизанка проводила свої агітаційні та військові операції.

Дідо дуже любив коні, він годинами міг оповідати про коні, якими їздив пан Распадліза, які коні і якої масті були у його сусідів та про трьох коней, які він сам посідав як господар – одну кобилу та двох жеребців. Одне слово, колгосп врешті-решт відібрав улюбленого жеребця, з яким дідо переховуався у полях протягом двох тижнів. І це стало вирішальним щодо дідового рішення податися у шахтарі.

У Кривому Розі дідо спершу поселився у гуртожитку, а згодом отримав кімнату у будинку на вулиці Кустанайській. Той будинок збудували за Сталіна, масивний, з великими вікнами та високими стелями, такі будували після війни.

Я застав дідове помешкання у час, коли він у ньому уже не мешкав, але усі меблі – великий диван і буфет – залишилися нам у спадок, це все, додаючи стіл та два ліжка та кілька крісел, становило умеблювання великої кімнати, в якій ми поселилися і мешкали кілька років поспіль. Не зважаючи на те, що наша кімната була великою, спільними були кухня, ванна і туалет, які ми ділили ще з двома родинами. Стара баба займала одну кімнату, а її дочка з чоловіком (бездітні) кімнату навпроти нашої. Коридор, звісна річ, був спільним, але широким і довгим. Та баба мені не подоблася, не подобалася вона нікому, навіть своїй дочці Тамарі, котра працювала на овочевій базі та приносила звідти апельсини і мандарини, котрі стновили дефіцит, але недля Тамари і нас. Її мама воювала зі всіма, починаючи від мого діда, закінчуючи своїм зятем Мішею.

Найцікавим місцем в нашій кімнаті був високий світлого кольору буфет, у його шухлядах лежали дідові небезпечні бритви, якими він, коли приїзджав до нас уже після виходу на пенсію, завжди голився. Це були сталеві відкидні бритви з ебонітовими ручками світлого і темного кольору. Кожна з бритв лежала у футлярі, на яких виднілися срібні тиснення «Ленинградский завод». Перед голінням - бритви належало погострити і поруч них - прямокутний брусок обтягнутий добротною грубою шкірою із помітними залисинами від довголітнього нагострювання бритв. Дідо довший час відкидав будь-яку можливість гоління станком з лезами чи електробритвою. На Кустанайській, коли ванна була зайнята кимось із сусідів, що часто траплялося, то на буфет виставлялося дзеркало, виймалося два футляри з бритвами і нагострювалось обидві.  Помазок  мокнув у спеціальному горняті горячої, майже кип’яченої, води, а  звичайне мило призначалося для намилення заросту. Кілька хвилин гострилося  подовгасте стальне лезо, після монотонних рухів - дідо грубою пучкою пальця пробував його готовність. Те саме він проробляв із другою бритвою. Нагостривши обидві, намилював заріст і починав голитися. Гоління супроводжувалось довгим покашлюванням, кряхтінням, прицмокуванням і особливо вправними рухами у поводженні з бритвою. Коли змивалося мило, в якихось місцях на шиї  чи біля губ проступали надрізи, тоді дідо виливав у свої широкі долоні  «Тройной одеколон», який він називав кольонською водою і втирав, по усьому  обличчі. Якщо надрізи були глибокими  і кров зверталася не одразу, то у хід йшли мої промокашки, змочуючи їх тим самим одеколоном, дідо наліплював їх на порізані місця. Після  гоління у кімнаті усе пахло одеколоном та милом.

Також у двох шухлядах буфету було чимало різних мідних дротів, котрі намотувались на котушку і використовувались як антена до великої радіоли “SAKTA”. Ця радіола була особливою дідовою гордістю, куплена, мабуть, у 60-ті роки, вона використовувалась як радіо, маючи усі хвилі від довгих, середніх до коротких та ульракоротких, а також як програвач для платівок. Для платівок  50-60 років використовувались різні швидкості 45  і 79, тому на великому віниловому дискові могла бути записаною тільки одна пісня. Платівок у діда було не надто багато, може  десятків зо два, вони акуратно лежали на кришці радіоли, час до часу влаштовувались їх прослуховування. Переважно це були українські пісні у виконанні оперних співаків, або ж хору ім. Верьовки.

Буфет завершували фаянсові фігури Карася та Одарки, дівчини та хлопця в українських стоях і якась балерина, - ці фігури дідо купив у Києві на Хрещатику, під час трьоденної екскурсії, котрою преміювала його шахта як передового шахтаря у 60 –тих. Мабуть, це була єдина його поїздка екскурсантом за все життя: усі свої відпустки він проводив у селі Базар, спочатку будуючи хату, потім облаштовуючи господарку. Згодом буфет і “SAKTA”  з наповненими шухлядами перевезли до села. Під час переїзду у балерини відломалася рука, в Одарки один ріжок від хустки, буфет і радіола перевезлися без пошкоджень.

Сьогодні, коли діда вже нема серед живих, а баба, переступивши 85-річний вік, вже не може перебувати без стороньої допомоги, я часто роздумую про їхнє життя і не лише тому, що для мене це були найближчі люди від народження, а ще й тому, що на їхнє покоління припали важливі історичні зміни, в яких їм довелося виживати. В їхньому житті було багато розлук і, мабуть, сподівань, – спочатку війна, потім Кривий Ріг і лише з початком 70-тих, коли дідо вийшов на пенсію і повернувся до села, вони знову продовжили, без розставань, аж до дідової смерті, життя.

Одружилися вони 1943 року, баба чомусь завжди нарікала на дідову родину, особливо його маму, котра ніяк не хотіла родичатися з майбутньою невісткою, весілля моєму дідові через це його батьки не справляли. Баба пішла до шлюбу у позичених мештах, а дідо у костюмі, купленому у Товстому ще за Польщі. Потім серед неспинних бабиних історій, була одна - про продаж хати, на яку мій дідо також мав право, але його сестра, котра доглядала за їхнім татом, сторічним дідом Михайлом, по його смерті розпорядилася хатою лише як своєю власністю. Серед бабиних аргументів був один – вельми переконливий, на її думку, то коли хата будувалася, то мій дідо найбільше прилучився до її будівництва і не враховувати цю обставину було не зовсім порядно. Інша історія у бабиних оповідях, котра теж постійно варіювалася з помітним слідом негативності - про дідову маму стару Кардиналиху, котра була занадто балакуча і відзначалася твердістю характеру і непоступливістю. Єдиний її вчинок, котрий в очах моєї баби все-таки був розцінений позитивно, це те, що 1944 році німці вирішили забрати корову, а тут народилася моя мама і корова просто необхідна на господарстві, тоді до німця, що відповідав за конфіскацію худоби пішла стара Кардиналиха, що по молодості працювала в Німеччині чи в Австрії і знала німецьку мову. Вона зуміла переконати його і корову повернули.

Це був її єдиний плюс в очах моєї баби, принаймні, про якісь інші я не чув.

2.

Криворізький двір на Кустанайській, в якому проходили усі наші баталії та ігри, спочатку дуже відлякував мене, бо попервах я майже нікого не знав, а коли познайомився, то мої ровесники кепкували із моєї вимови та й усіх слів, привезених мною з Галичини, російської мови я тоді ще не розумів. Звичайно, що простір горба в криворізькому варіянті, змінившись на квадрат двору, що до певної міри підсилив мою невпевненість у місці, в котрому довелося перебувати.

Перше, що мене особливо вразило, окрім криворізьких пейзажів, - це величезні і незнанні для мене авта, котрих я ніколи не бачив ні в Чорткові чи Базарі. Там майже задихаючись, їздили ГАЗони та зрідка ЗіЛи, а тут - потужні вантажівки чеські «Татри», МАЗи, і вряди-годи БЕЛази. Тисячі автобусів та тролейбусів сновигали містом, перевозячи одночасно і ударників комуністичної праці, і тунеядців, і злодіїв,  хуліганів. Досить швидко, вивчивши околиці, я за деякий час уже впевнено ходив до найближчого продуктового магазину і з великим подивом спостерігав за моїми ровесниками, котрі, очевидно, на вимогу своїх батьків, впевнено знімали слухавку телефону-автомату і кидали дві копійки, щоби зателефонувати їм до праці. Для мене це була надзвичайне дійство, бо я ніколи цими телефонами не користувався, тому, стоячи з «авоською», наповненою кефіром, молоком та пельменями, дивився на це священне телефонне дійство і по дитячому їм заздрив.

 В одинакових пальтах якоїсь із місцевих швейних фабрик на вулицями міста можна було зустріти групки в’єтнамців. Це були 70-ті роки, після - американсько-в’єтнамської війни, Радянський Союз, що підтримував комуністичний уряд Ханоя, переправляв тисячами молодих в’єтнамців на свої простори. Це щось нагадувало ситуацію з Іспанією 1936 роки, коли Радянський Союз приймав іспанський дітей, які поповнювали дитячі будинки і сонмища дітей-сиріт. Але у 70-тих це, переважно, були підлітки  петеушного віку, котрі здобували робітничо-гірничі професії у Кривому Розі.

Ці в’єтнамські сироти, діти війни, перебували на повному державному утриманні – від харчів до одягу та дахом над головою. Чим довше тривала війна, то, природньо, що кількість переправлених  до Союзу в’єтнамців зростала. Місцеве населення ставилося до них по-різному від співчуття над чим ретельно працювала радянська пропаганда до грубих коментарів простого пролетаріяту, а радше напівкримінального його елементу. Чужинці завжди сприймаються з недовірою, така вже людська психіка, в цьому полягає вербальне обстоювання свого простору, котрий хоче у тебе відібрати непроханий зайда. Мабуть, расової нетерпимості у її різних формах у Кривому Розі не було, хоча насадження інтернаціональної дружби починалося ще зі школи через політінформації про міжнародне становище у країнах Азіїї та Африки та Клуби Інтернаціональної Дружби, через котрі дозволялося листуватися із ровесниками з країн соціялістичного табору. Інколи підпитий і не цілком свідомий товариш, котрий відначив день своєї получки з друздями міг повикрикувати щось про чорножопих і узкоглазих, вважаючи що таку свою поведінку і точку зору він заслужив вкалуванням на шахті, а пролетаріят у цій країні, як відомо, гегемон, йо-мойо, а гегемонові рота не закриє ніхто.

У Кривому Розі насправді був повний інтернаціоналізм.

По війні з усього Радянського Союзу на відбудову шахт та металургії спроваджували зеків, які згодом ставали хіміками-поселенцями, а ще згодом мешканцями цього міста. Отож, фактично предстаники усіх націй і народностей творили обличчя міста. Численні добровольці, такі як мій дідо, рятуючись від повоєнних негараздів масово повалили до Кривого Рога, бо на Україні, для тих, хто їхав з Росії чи Кавказу чи Середньої Азії, з голоду не пропадеш, а високі заробітки у промисловості також притягували різнонаціональний контингент. Окрім того  - це  південь України і тут, на півдні, з давніх часів мешкали греки, болгари, цигани. У 70-ті роки допомога Радянського Союзу країнам, що розвивалися у соціялістичному напрямку, зросла, тому гірничі професії у місцевому гірничому інституті здобували африканці та азіяти, деякі  з них  проходили стажування на шахтах як гірничі інженери, або на металургійному заводі як спеціялісти з виплавки сталі. Тому місцевий пролетаріят цілком резонно мав підстави висловити свою позицію щодо націй та народностей, які щодень потрапляли йому на не зовсім тверезі очі.

Одного разу, це було взимі, я забрів, у парк на площі Артема. Я вибрався на схил, -  переді мною відкрився спортивний комплекс і стадіон, такої панорами зимового катка, бо взимі стадіон заливали водою для любителів ковзанів, - я ніколи не бачив. Сотні  ковзанярів хаотично рухаючись, креслячи не тільки рухами тіл, але й ковзанами лінії – ставали незнайомим мені дійством, зимовим театром арт нуво, голоси людей і скрегіт металу ковзанів творили музику зими, музику, підсвічену прожекторами.  Я стояв на пагорбі, вбираючи пожадливим поглядом, цю музику. Там, в Базарі, на примезлій кризі Джуринки ніхто з моїх ровесників не мав ковзанів. В кращому випадку «сльовгалися» в чоботах чи валянках, наражаючись на небезпеку натрапити на тонкий лід і провалитися у воду.

З  вікна нашої квартири, що виходило на бічну вулицю, що відділяла наш сталынський будинок від приватного сектора, вечорами були видно шахти рудника ім. Кірова.  Червоні зорі на тих шахтах засвічувались у  сутінках, а великі колеса з губими металевими канатами крутились безперестанку. В нашому будинку переважно мешкали шахтарі, з часом я звик до того, що більшість мужчин та деякі жінки, перекидаючись привітаннями здрастє, сповіщали одне одного і увесь двір, хто в яку зміну сьогодні йде на шахту: першу, другу чи в ночну.   Майже  кожен із дітей двору нашого будинку на Кустанайській знав про видобутки руди, план, рудоуправління, шахти ім. Артема, ім. Кірова та «Північну». У кожного з нас були распіраторні маски, котрі видавались шахтарям, або ж шахтарські каски, або щось таке, що можна було корисним для криворізької дітвори – бікдфордів шнур, окатиші. Пригадую, як я виміняв такий бікфордів шнур на якусь машинку в одного дворового пацана, і, дочекавшись, що нікого не буде вдома, приніс з кухні сірники  запалив той шнур, він щось мені погано запалювався  і я підніс шнур поближче до лиця – і в той момент мене осліпило аж до темноти в очах – я відкинув шипучий шнур, який змією крутився по підлозі, залишаючи легкий запах їдкого диму. Я  перестрашився, бо якийсь час не міг прийти до тями, в очах стояли великі білі плями. Я подумав, що я осліп. До чуття приводила мене перестрашена мама, знайшовши мене лежачого на підлозі, в кімнаті, біля недогорілого бікфордового шнура.

З початком 70-тих  словник мого покоління поповнився дивним словом джинси, которе додалось до ніпельного м’яча, гетрів, кедів, футболки, наркоти, хіміків, хулігаства, мікрорайонів, пацанів, шахти, рудників, Саксагані та Інгульця, - слово ми знали, але як виглядають справжні джинси це було для всіх нас таємницею. Не можна сказати, що легка промисловість країни розвинутого соціалізму ніяк не реагувала на слово джинси, але те, що вона пропонувала зовсім відрізнялося від того, що можна було побачити у репортажах радянських телекореспондетів з Америки чи Західної Европи. У тих репотажах час до часу камера виловлювала справжні джинси на молодих ногах американських гіппі чи французьких студетів або західнонімецьких пацифістів.  Джинси принесли також ще кілька супутніх слів, ще більш незрозумілих, але так само важливих: Levi’s, Wrangler, Lee. Тому окрім розмов про футбол, не менш солодкими були мрії про джинси. За якийсь час з-поміж сірих та темних кольорів прапором протесту синьо-голубий колір справжніх джинсів інколи з’являвся на криворізьких вулицях спочатку іноземців,  а потім почасти у відчайдушних криворізьцях.

У мене не було ніякої перспективи щодо джинсів, хоч і родина вітчима у Польщі, світила далеким світлом порятунку, але дуже тьмяним. І коли якогось дня мені купили жалюгідну подобу справжніх джисів, я вирішив порадитись із старшими пацанами, які ходили у подібних штанях з протертими колінами. Хтось сказав, що найкращий спосіб - це взяти дрібну цеглу намочити штанки і терти цеглою, час до часу сполікуючи протерті місця, холодною водою. Ефект – гарантований, осьо, смотри, як у мене. Я б навіть більше протер, але стара замєтіла...

Я набрав цегли зі щебенем і приховав їх у целофановій торбинці до зручного часу. Цей час не забарився, в одну зі неділь, скаржачись на болі у животі, я залишився удома, коли батьки з молодшим братом, котрого вирядили у шорти та підколінки, забралися з дому геть. Переконавшись що усе безпечно – розстелив псевдоджинси на підлозі,  витяг цеглу і щебінь, перед тим змочивши місця, котрі мають бути протертими, - й заходився їх терти. Я  тер ці штани до остервенніня, коли після кількох разів змочування і тертя, побачив, що разом із фарбою зникла не лише сумнівна привабливість псевдоджинсів, але й з’явилися дірки і місцями стирчали нитки. Мені захотілося плакати від безвиході і майбутньої розмови про ці штани з батьками, вкотре чуючи від них нарікання щодо моєї незарадності.

- Так чим ти їх тер? - питався я в свого порадника кілька днів опісля.

- Кірпічьом. А шо не получилось?

- Нє

- Завісімо який матеріал... А шо старіки?

- Труба

- Мене мамка нєдєлю во двор гулять не пускала

- Мене пускають

- Тю, тада всьо путьом

Мені подобався двір восени, коли мешканці нашого будинку, запасалися на зиму різними соліннями – солили кавуни, помідори, капусту, яблука. Приносили та привозили їх звідки хто міг. Запах розчавлених помідорів і битих кавунів із стихійних базарчиків, які утворювали мешканці приватного сектора Катеринівки, заповнювали увесь будинок, двір та навколишні вулички.

Перед  підвалами стояли бочки, заносилась картопля, складалися закатані слоїки з помідорами, «сінєнькімі», салатами тощо.

Люди готувалися до зими.

3.   

Школа, до котрої я почав ходити як третьокласник, була з українською мовою навчання. Притулилась вона на тихій вуличці, котра відходила від площі Артема. На площі, як і годилося, стояв великий пам’ятник самому Артемові, місцевому революціонерові ті героєві громадянської, здається, війни. Пам’ятник чорний, а тому до золотої рудоносної місцевості геть не пасував, ми ж не антрацит добували? А за Артемом - напис на Будинкові культури Саксаганського району «Искусство пренадлежит народу»: пам’ятник, очевидно, був зразком мистецтва і виставлений  для того, щоби народ це мистецтво бачив нащодень.

Основний контенґент цієї школи складався із дітей шахтарів та різноробочих, інколи траплялися діти гірничих інженерів, або вчителів, але таких було мало. Найстрашнішим місцем у тій школі  був зовнішній туалет, поруч зі спортивним майданчиком, на якому ми відбували уроки фізкультури, переважено граючи у футбол, і лише зрідка, здаючи крос для залікових оцінок.  

За туалетом - збиралися старшокласники покурити та, в разі потреби, вияснити стосунки. Звідти завжди несамовито пахло хлоркою. Чомусь зграйки криворізької шпани полюбляли шастати цими задніми дворами, які виводили їх до місць, що були сховані від стороннього ока. Саме за туалетом зустрічалися часто з тими, хто до ніяких шкіл не ходив. Це були майже організовані, скриміналізовані підліткові зграї, що поповнювались хлопцями з неблагонадійних родин, переважно напівсироти, або діти матерів-одиночок, або ті в кого хтось сидів, або ж втікачі з шкіл-інтернатів. Вони промишляли різними способами: займалися крадіжками, відбиранням грошей у слабших чи молодших, грали в карти, інколи спілкуюючись із «хіміками» набиралися від тих різноманітного кримінального досвіду. Як відомо, ще до 50-тих років країна, в якій ми жили була майже суцільним табором, потім їх значно зменшилось, але кримінальна психологія великих промислових міст з різношерстним їх населенням залишалася живучою. Найчастіше там з’являвся хлопець О., який внаслідок необережного поводження зі вибухівкою, яку стирив з кар’єру, мав пошкоджені пальці рук і обличчя. Був запеклим і жорстоким. Його біографія починалася в нашій школі, але швидко ним заопікувлась Дитяча кімната міліції, в коридорах якої він зустріне повноліття, з клеймом першої судимості. Але О. супроти трьох юних бандитів, котрі трясли мікорайоном площі Артема, був попротсту пацаном, несерйозним їх конкурентом; ті троє поставили своє кримінальне ремесло на більш широку ногу – не просто вимагали грошей чи відбирали якісь речі, вони були майже дорослим криміногеном – наркотики, пограбування магазинів, крадіжки вибухівки з шахт та кар’єрів. А так, для розваги,  приходили до нашого туалету, щоби порозповідати про свої геройства і познущатися над нами, шпаною, малолєтками, котра, не зважаючи не певний страх, все-таки їх обожнювала  за зухвалість і передчасну дорослість, за їхнє, хай своєрідне, скриминалізоване, але все-таки відчуття свободи. Інколи вони проводили самосуди, бо хтось усе-таки був більш-менш приближений до них і міг нажалітися  за будь-яку дрібницю.

Цього разу Арьол, Шкєт та Риба  з’явилися зовсім несподівано, коли майже закінчувався урок фізкультури. Як правило, за хвилин десять до кінця уроку учитель фізкультури збирав м’ячі і, прикликавши на допомогу кількох учениць, бо пацанам в падло прислужувати, заносив їх до школи. Футбольний м’яч не був зі шкільного інвентаря, бо шкільні одразу зникали, тому хтось мусів приносити, отож вчителя це мало уже цікавило. Урок фізкультури завжди був останній і тому у шкільну форму ніхто не переодягався, а у спортивній чимчикував дододу – футбольні труси, футболка з номером, гетри та кеди.

Арьол гукнунув воротаря і коли той побачив власника голосу – зблід.

-          Казьол. Давай сюда

Воротар, послушно покидаючи  футбольні ворота, встиг попередити свій захист. Гра вмить припинилася, наче раптово погасле світло. Розпашілі футболісти, переводячи подих, почали збиратися додому.

Риба тим часом, витягнув з кишені рогатку і кілька окатишів.

Шкєт уже поблискував фінкою, а Арьол, затягнувшись сигаретою і, пустивши дим в лице воротарю, цикає

- Cлиш, казьол, приведи Жеку.

Звичайно, що Жека, котрий у класі був найсильнішим, і від якого усім перепадало, не в усіх у однокласників викликав до себе симпатії, але ми всі розуміли, що на Жеку хтось нажалівся і тепер розправа над ним неминуча. Воротар послушно іде в бік Жеки і, не дійшовши кількох кроків, глухим голосом, збиваючись, каже:

- Жек, там ...осьо тебе – і показує хто і де чекає

Жека витирає футболкою піт з лиця, бере портфель і поволі прямує до трійки, котра чекає на свою жертву.

- А чьо не убіжав? – прошмигуючи  перед Жекою з фінкою, єхидно допитується Шкет.

А Риба заходить йому за спину і лише Арьол мовчки покурює свою сигарету. Нарешті він спльовує скурком, який перелітає чере праве Жекине плече.

- Ну чьо харьок? – діловито питає Арьол.

-  А чьо нада? – майже, не боячись, у відповідь запитує Жека.

- Ти, падла, у Колі мапєд стирив?

- Так он проіграв мені у карти

- Коооль, - кричить Арьол.

І вмить до них підбігає білявий. з усипаним ластовинням, лицем Коля, наш однокласник, в якого нема батька і він живе з мамою і сестрою. У його сестри підночовував один клієнт, як каже Коля, котрий, за його ж словами, тільки що освободився і хоче лічную жизнь устроїть, так ось Колина сестра колишньому зекові у тому і допомогає. Правда, мама Колі всьо время дєлает скандали, шоб розписувались. Коля нажалівся на Жеку новому родичеві, але той, щоб не засвічуваться прєждє времені перед мєнтами, рішив про таке діло домовитись з малолєтками. Ну, ось Ароьол, Шкєт і Риба тепер з цим розбираються.

- Коль, - тягне слова Арьол, - етот харьок говоре, шо ти йому у карти програв мапєд?

- Да, в карти я програв. Я дєньги йому должен за ето, ше пройшлой весной ми поїхали вместє на рибалку, стирили удочки і лєску у його сосєда. Поїхали моїм мапєдом, ше на Катєріновкє от мєнтов убігали. Послє рибалки Жека захотів грать у буру. У мене в карманах уже нічого не було, ну то я заложив мапєд.

Арьол шкробається за вухом мізинцем, який у нього укоронований спеціально викоханим нігтем на півтора сантиметри.

- Карочє, Жека, мапєд надо вернуть

- Я  мапєд продав

- Забереш і возвратиш, поняв?

- Як я заберу, я того пацана всього раза два встрєчал, він з 95 квартала чи Соцгорода...

Перед лицем Жеки миттєво зблискує лезо фінки.

Арьол, розстебнувши літню курточку, дістає з широкої спеціально пришитої внутрішньої кишені, -обріз.

- Убю, сука. Мапєд завтра у Коляна. Всьо.

- Отсасьош, - спокійно відповідає Жека і дістає  блискавичний удар в голову обрізом, впавши лицем у гравій бігової доріжки. Риба і Шкєт тягнуть знесиленого Жеку за туалет.

Арьол підносить вгору обріз і кричить:

- Усі домой – перестріляю суки.

Жека не приходив до школи два тижні. Ці два тижні працівники дитячої кімнати міліції тягали нас на допити, так і не зясувавши ні хто бив Жеку, ні скільки їх було, ані їхніх імен.

Одна із вчительок була гермафродиткою. Вона старанно виголювала свої щоки як мужчина, про неї ходили різні плітки, що вона день жінка. а день мужчина, хоча я в це не вірив. Мені видавалося, що, якщо вона була б хоч день мужчиною, то школи мусіла б прийти у костюмі.

Вчителька зоології, котра мріяла тільки про пенсію, завжди пояснюючи нам щось про скелети риб, або будову ссавців, зривалася на істерику, коли хтось, на її думку, погано поводився. Вона брала до рук указку і била нею по своєму столі, викрикуючи увесь свій словесний запас: скотюга, нахалюга, враг народа. Вислів враг народа я зрозумів значно пізніше, думаю, що вона його винесла зі свого щасливого сталінського дитинства,  у тих в часах враги народа траплялися повсюди.

Решта вчителів не запам’яталися нічим особливим, бо, мабуть, у суті своїй були людьми гуманними, хоч і знищені роками педагогічної праці.

На перервах і на уроках, якщо вдавалося, ми тільки й тим займалися, що грали у фантіки: для цього кожен припасався обгортками від шоколаду, відповідно згинаючи їх, і на старих підвіконнниках влаштовували баталії. Ти мусів мати у цій грі партнера, ви ставили на підвіконник свої фантіки, перернутими складеною частиною догори, а долішня була із зображенням «Оленки» або «Чайки», потрібно було вдарити долонею так, щоби обидва, від твого удару, підскочили у повітрі, і двома «Оленками» подивились тобі у вічі. Якщо так траплялося, то ти вигравав і забирав «Оленку» суперника собі. Тому тріскотіння дитячих долонь заполонювало школу, а вчителі за цю гру знижували твою поведінку, водили до вчительської на розмову, або й до самого директора, але ніщо не допомагало. Ми й надалі збирали шоколадні обгортки і лупили по підвіконниках, мов навіжені.

Іншою моєю пристарстю було збирання фотографій із зображенням зарубіжних музичних груп. Ділки, що приторговуали цим крамом часто підходили до нашої школи і, вичікуючи на нас, потенційних клієнтів, стовбичили або біля туалету, або за невисоким підмурівком перед школою. На фотографіях, як правило, стояли патлаті рок-музиканти у вузьких смугастих штанях з гітарами на тлі ударних інструментів. Якість звичайно бажала бути кращою, але, мабуть, це перефотографовувалось із випадково привезених нечислених іноземних журналів тими ж студентами чи стажистами із країн, що стали на шлях соціялізму. Потім множилось і продавалося. Серед нас, криворізьких підлітків, це уважалось неабияким престижем мати кілька десятків таких фотографій, хоч коштували вони недешево. Усе залежало від розміру фоток і хто на них був зображений, в основному, це коштувало 50 копійок, а більші - 1 карбованець. Це не були малі гроші, а оскільки шкільні обіди купувалися на місяць наперед, то особливих кишенькових грошей у мене, принаймні не було. Тому потрібно було щось комусь продати, або притримати здачу (кілька копійок) з магазину, або виграти у лотореї «Спринт», білети цієї лотореї разом із зеленими томами Леоніда Брежнєва «Ленінським курсом» повсюди продавалися у кіосках «Союздруку». Я ховав ці знимки від батьків, бо знав, що коли вони їх знайдуть, то будуть співати свою одвічну пісню, що інші діти збирають щось корисне марки чи значки, або листівки, а я такий непотріб. З часом я розжився на значну кількість таких фотографій, що міг вимінювати їх  на інші, котрі мені були більше подобалися.

Я намагався, вдивляючись у ці фотографії з патлатими музикантами, їхніми мікрофонами, гітарами та ударними інструментами, почути  їхню музику, але вона не звучала.

4.

Мама працювала в двох школах учителькою музики, тягаючи за собою баян і ноти і, наражаючись на спротив своїх учнів щодо уроків музики. Школи були розташовані в різних місцях і мамі доводилося працювати цілий день, проводячи по кілька уроків то в одній, то в іншій школі. Поки ми ще жили у дідовій одній кімнаті, то їздити їй до своїх шкіл було відносоно близько. Потім ми переїхали у свою, отриману трьохкімнатну квартиру хрущовського типу у  новому мікрорайоні, на вулиці Тинка. Навколо повсюди ще йшло будівництво, і сталінські будинки площі Артема, котрі творили хоч якусь архітектурну ідею і які мені, зрештою, подобалися, змінились необжитістю нових районів, яку будівельники підтримували залишеними будматеріалами, погано укладеним асфальтом і не до кінця облаштованими дитячими майданчиками.

Попервах я сидів на кухні нашої нової квартири і дивився з четвертого поверху на спортивний майданчик і футбольну гру. Цей майданчик був обгороджений півтораметровою сіткою, а від насипаного мілкого щебеню під час гри стояли стовпи пилу. Потім я відчув і, мабуть, не тільки я, ще одну незручність від цієї винахідливості проєктантів – коли падаєш на таке поле, то в лікті і коліна влізають мілкі камінці того щебеню і рани заживають довго.

Починаючи із цього нового двору мене, як більшість моїх ровесників заполонив футбол. Ми грали в футбол від ранньої весни до пізньої осені, поділеною дворовою командою, або ж двір на двір.

Нашими сусідами по будинку були криворізький композитор та відомий криворізький футболіст. Мені звичайно імпонував футболіст, але мої батьки дружили з композитором – ми бували на днях народження його дітей, вони - на наших. Мама казала, що композитор отримує великі гроші за свої пісні, ті перекази йому надсилають з Києва, а вона як учитель музики у цьому питанні була для мене авторитетом. Одного разу композитор залишив у нас свої ноти, мабуть, на прохання моєї мами, котра завжди мала дочиніння з якимись шкільними хорами, і я взявши ці ноти прочитав кілька рядків вірша під нотним станом про Леніна.

Мені ж більше подобався футболіст «Кривбасу», його новенька шоста модель «Лади», спортивна форма, котру не можна було купити в жодному магазині. Тому я вимолив у мами гроші на гетри, до звичайних червоних трусів мама пришила  по дві білі смуги, а якась футболка у мене була. З цим футбольниим набутком я вирішив спробувати щастя і записатися до якоїсь футбольної команди ДЮСШ. Але скільки я не ходив на різні-прерізні відбори і оглядини ніхто із дитячих футбольних тренерів не пропонував мені своєї команди.

Тоді я записався на плавання і  разом із своїм однокласником Колею Кащенком ходив до басейну маючи у сумці ґумову шапочку, пластмасові окуляри і запасні плавки. Колю запідозрили в крадіжці і вигнали, до того часу я навчився плавати і вирішив також розпрощатися з плаванням, не полишаючи мрій про футбол.

5.

            Так склалося, що вслід за моїм дідом поїхало ще кілька сільських чоловіків на шахти Криворіжжя. Згодом дідова сеcтра з чоловіком та ще кілька базарських родин стали криворіжцями.

Дідо оповідав, що як тільки-но вони приїхали до Кривого Рогу оформились на роботу на руднику імені Кірова, всім новачкам видали распіраторні маски, та ще якесь шахтарське  причандалля і стустили в шахту. На початках, потрібно перебороти психологічний стрес праці під землею.  Один із дідових односельців з’їхавши кліттю вдолину так і простояв цілу зміну не рушачись з місця і виїхавши через сім годин на поверхню, - і поспішив до залізничних кас, купивши зворотній квиток. Ще інший дідів односелець після кількох місяців праці на щахті, якось в гуртожитку щось сказав про совєську владу і таке інше, і прямо зі зміни поїхав в КПЗ, а згодом отримав термін, здається, три роки.

У діда був приятель, з яким вони разом працювали в одній зміні на шахті. Це був переселенець з Лемківщини, котрий розмовляв з сильним лемківським акцентом, наголоси у його вимові збивали з пантелику будь-якого носія української мови, не кажучи про російськомовних начальників на шахті ім. Кірова. Дідо часто виступав у ролі перекладача, оскільки російську мову вивчив під час війни. Прихід дідового приятеля до начальника дільниці чи до бухгалтерії, закінчувався викликом діда, який тлумачив. Так продовжувалось аж до виходу мого діда на пенсію, найбільше хто сумував за моїм дідом на шахті був Гудак, котрий тепер годинами висиджував у начальників, доводячи їх до реготу та приступів нервого зриву, він і надалі розмовялв лемківською говіркою, не дивлячись на своє майже 20 річне життя у Кривому Розі.

Усі колишні односельці мешкали навколо площі Артема.

З часом вони усі отримали квартири і почали ходити один до одного в гості, відзначати якісь свята та вживатися у міське життя. Дідо, котрий відмовився від окремої трьохкімнатної квартири, впустивши ще дві родини, займав лище одну велику кімнату. Ця кімната потім стане нашою протягом кількох років, дідові сусіди також стануть нашими і дідова боротьба з ними за кращий кут на кухні, черговість до ванни та туалету також стануть нашими. Разом із кімнатою ми дістанемо право ділити сарай на три частини, дружити з Тамарою та Петром, вести запеклу війну з Тамариною мамою.

6.

Кривий Ріг - це передстепова чи вже степова зона, себто пейзаж за містом виглядає на типовий український південь. Саме місто при усій його нетиповості та індустріяльній гарячці забудови, у найдавнішій центральній частині зберегло риси провінційного  міста російської імперії. Згодом уже радянська індустріялізація просуваючись рудоносною жилою з півдня на північ забудовувала простір Кривого Рогу кварталами, посьолками, мікрорайонами. Перемежовуючи приватні забудови з цілими кварталами п’яти- і дев’ятиповерховими будинків, творячи майже безликі символи на тлі сторожевих веж старих та новітніх шахт, труб металургійних заводів, розритих відкритих ран кар’єрів, заповнюючи вигорілу траву літа і теплі зими брудною червоною фарбою руди, брунатним снігом, брунатними дощами та рікою води Саксагань,- цілі десятиліття сформували промисловий пейзаж міста цілковито знищивши природній. І не тільки на поверхні, а й під землею, вибравши  руду, нічим не заполонивши підземельні лабіринки, лише табличками, що інформували, що ходити цими посадками та балками небезпечно.

У центрі міста я зустрічав нещасного старого, що крутився біля «общепитовских» пельменних, казали, що він служив в Махна. Чи це було правдою, чи щось інше стало причиною його такої старості, невідомо. Він довго стояв за вільним столиком. У цій пельменній столи були під зріст людини. Він  чекав поки хтось залишить кілька пельменів, або, бодай, масляну поливку і тоді швидкими кроками наближався до тієї тарілки, витягував з кишені хліб, яким запасся заздалегідь і вимащуючи тарілку смакував дармовим їдлом. Часто від нього несло дешевим вином, сліди від якого засихали біля рота, смерділо сечею, тому як тільки з’являлася прибиральниця, в обов’язок якої входило прибрати зі столів та протирати ті столи, то цей старий миттю забирався з приміщення.

7.

 Кривий Ріг, для мене, це завжди місто прощань, навіть, коли я до нього звик, навіть потім, коли збайдужів, чи коли ненавидів його ненавистію тубільця.

Уже на Мелешкіна у великому дев’ятиповерховому будинку, з центральними і чорним входами до під’їзду, я й справді став футбольною зіркою двору з усіма, як на це авторитетне звання, привілеями перед молодшими і повагою від старших пацанів. По телевізору я дивися лише футбольні матчі, купував футбольні програмки, їздив вболівати за команду «Кривбас» на стадіон «Металург» і мріяв про великий футбол, хоч наразі вдовільняючись пустирем навпроти військової частини. Пустир закінчувався стихійними городами, котрі засаджувадись підприємливими мешканцями нашого мікрорайону, картоплею та овочами, які ми під осінь пекли  на вогні і, принесеною з дому сіллю, посипали тріснуті навпіл картоплини, їли їх біло-жовту м’якість, обмазуючи чорним попелом обличчя і руки. За тими городами починалося яри та урвища, котрі збігали стежками до річки Саксагань. Береги Саксагані, як і сама ріка, нагадували мені розведений марганець, котрий готувався  мамою, коли у когось із нас виникали проблеми з травленням. У ріці, як не дивно, плавала мілка риба з червоними плавниками і тисячі жаб’ячих пуголовок. Місцевою розвагою серед моїх ровесників було також, озброївшись лезами «Ленинград» або «Нева», ловити тих пуголовків у целофанові мішечки, а потім сидіти на березі і відрізати їм голови.

Згодом наші футбольні матчі у перервах наповнювались еротичними і порнографічними анекдотами та історіями, розповідями про бійки між районами та ментів, які ці бійки розганяли, про наркоманів та дози, про тюремне життя і тюремні закони, які хтось почув від дяді Колі, наколки якого виказували про його нелегкий життєвий шлях. У одного із пацанів дядько був моряком далекого плавання, жив в Одесі і у подарунок якогось разу привіз йому морський бінокль. Цей бінокль пацан виносив з дозволу батьків, а часто й без будь-якого доволу і тоді ми залишали наш пустир і йшли у напрямку річки, там на березі ми вишуковували тих, за ким, за допомогою бінокля, будемо підглядувати. Нас цікавив секс. Власник бінокля, ставши на коліна, наче командарм Чапаєв, перед боєм, виглядував нашу жертву, а тоді, кажучи «у, бля», зацікавлював решту і кожен вдивляювся у далеч, намагаючись уявити, що він у цей момент може бачити. Тоді всі в один голос починали просити і штовхаючись, починали смикати за бінокль та руки. Коли дійшла черга до мене, я із жадібністю спраглого у пустелі, побачив як цілуються, оголюючи свої тіла двоє молодих двадцятилітніх. Значно пізніше, натрапивши у Марка Хласка на оповідання «Перший крок в хмарах» я згадав наші сеанси з біноклем і посміхнувся. Надто подібні і в чомусь віддалені історії.

У дворі місцем, біля котрого ми ганяли м’яч був трасформатор на кілька будинків, біля якого столи столи і бєсєдки, в яких постійно забивали козла відпочиваючий пролетаріят та пенсіонери. Влітку ці мужчини були одягнуті у білі майки і чорні спортивні штани у вєтнамках на босу ногу, дехто у зелених офіцерських сорочках особливо популярних серед трудящого люду. Може комусь вони нагадували незабутні роки служби в Радянській армії, клуби сигаретного диму і матів висіли над цими столами і коли хтось забивав «рибу», то гримав своєю клешнею так, що викладена змія пластмасових прямокутників змінувла свою конфігупацію підскакуючи від сили шахтарського удару.

Один пацан, що мешкав тільки з мамою, котра була прибиральницею в столовці, займався доволі прибутковим промислом – він полював по балках і пустирях за сусликами. Сусликів я вперше побачив тут у Кривому Розі, мертвими, коли він зносив їх  до підвалу і там, за допомогою, ножичка  відділяв хутро шкіри, обпатравши нещасних своїх жертв, він викидав їхні тіла до смітника. Шкірки натомість сушив, вичиняючи їх за усіма правилами вичинки і потім продавав на ринку, або для втіхи робив із пасем хутра ремінці для годинників та інші чудернацькі прикраси.  Він ніколи не грав із нами у футбол, а лише самотньо сидів на лавці і дививися, хвалився що ходить до училища, але у це важко було повірити, бо увесь час він просиджував біля підїзду, або нипав пустирями, які інколи були обсаджені маслинами та абрикосовими деревами,  видивлячись і вичислюючи нори сусликів. Сірі, верткі тваринки перескопами виглядали з нір, навіть не підозрюючи що на них може чекати за якусь хвилину-другу. Як він їх ловив, про це я ніколи від нього не чув, ніколи він не ділився своїми секретами ловитви сусликів, ані секретами вичинки, ані тим як він і кому збуває шкурки тваринок. Від його рук та одежі завжди непримно пахло мертвими сусликами.

Іншою знаменитістю двору, був  без перебільшення, мабуть, 25 літній мужчина з атлетичною статурою, про якого казали, що він водиться з циганами, живе дочкою циганського барона, що вони оббирають посполитий криворізький люд. Ніяких циганів серед його гостей я ніколи не бачив, як і будь-яких гостей. Він справді не вкалував на шахті, чомусь кожного дня їздив до центру і поводився як справжній урка.

Більшість наших спімешканців переїхали у цей будинок на Мелешкіна з району, що нащивався Зельоний. Дорослі та їхні діти згадували про цей Зельоний з якимсь незвичним трепетом, вони майже усі зналилися і тому одразу утворили свій «зельоний клан»: мужики, сидячи за окремим столиком для доміно, жінки зі своїми порадами одна одній про ліфчики і труси,  а їхні діти - при бійках та дворових розборках - обставали один за одного, наче були найближчими родичами. Зельоний для мене тоді уявлявся суцільним двоповерховим бараком,  в який по війні заселили родини робітників, а потім у них народилися там діти, а згодом внуки  і Зельоний  став їхньою приватною власністю, територією, котру вони не хотіли віддати нікому, навіть покинувши її, вони забрали її з собою на нове місце.

8.           

               Мама, залишивши ті дві школи, разом із уроками музики, перейшла на працю вихователя у школі-інтернаті, котра знаходилася майже поруч – всього дві зупинки, щоправда, пропадала вона у тій школі ще більше часу, їздячи по області і вишукуючи біглих інтернатівців.

               Звичайно, що публіка у таких закладах відзначалася широтою натури та зацікавдень і складалася, головно, дітей, чиї батьки були позбавлені батьківських прав, або ті, котрих батьки самі їх здали державі, бо в силу різних обставин не могли їх утримувати, варіянтів та історій у таких дітей було безліч. Мама завжди приносила з інтернату якусь нову історію, пов’язану із життям  в інтернаті, переважно це була оповідь про бешкетування її вихованців у межах школи, або майже детективна сув’язь пошуку того чи іншого втікача, а такі випадки траплялися майже щомісяця.

            Щонеділі ми кудись вибиралися: або на станцію прокату човнів, або у центральний парк, або їхали до школи вітчима, або у гості на Північний гірничо-збагачувальний Комбінат, СєвГОК. Найбільшою мукою для мене було одягання нас з братом у підколінки та шорти, цей літній одяг я зненавидів, бо виходячи із підїзду можна було зустріти когось із ровесників, які з відкритим ротами дивилися на мене як на чудо природи. Я також зненавидів білу сорочку з жабо, котру мене примушували одягати на свята, або піонерські лінійки, зненавидів танці, на котрі нас цілим класом записала класна керівничка до місцевого будинку культури, де ми займалися на другому поверсі, у великій залі устеленій вичовганим паркетом та великими дзеркалами на стінах з поручнями. На танцях мене, на щастя, не вписали в основний склад, але щоби це не виглядало непедагогічно і щоби мене не відкинути від колективу придумали, що я та ще кілька пацанів мали стали запасними танцівниками. Усі ми, хто потрапив у цей гурток художньої самодільності, приховували перед паралельними класами та у своїх дворах, що ми вбиваємо час у танцювальному гуртку. Справжні криворізькі пацани повинні були грати у футбол, встрявати у бійки, стріляти окатишами по ліхтарях та вікнах, обрізати слухавки з телефон-автоматів, витягуючи звідти магніти, нипати по кар’єрах та балках, відбирати гроші, що-небудь красти з магазинів чи щопоганолежить, бути на обліку  у дитячій кімнаті міліції і готуватись до зони, решта – це була попросту трата часу.

            У нас вдома мамин баян був музикою, що так близько підступала до моєї дитячої  незалежності. Оскільки в школі я ніяк не міг вивчити нотної грамоти, то найбільше потерпав, що колись мама витягне баян і заставить мене вчитися на ньому грати.

9.

Футбол був єдним, чим я тоді жив. Я не читав книжок з позакласного читання, з нехітю відвідував танцювальний гурток, закинув будь-які мрії про музику. Бо ніяк не міг вивчити нот та їх розташування, вірніше їхніх комбінацій, коли вони творять музику. Мама непокоїлася моєю цілковитою байдужістю до книжки і зовсім не підтримувала моїх футбольних захоплень. Вітчим взагалі уважав це за непотріб, і часто мені повторював «Батько мав три сини два розумних, а один - футболіст».

Чому саме футбол? Саме ця гра давала мені можливість вислизати з дому і хоч часто я приходив із побитими колінами чи синяками, або ще гірше – подертих штанях чи сорочках,  і хоч постійні моралізування моїх батьків щодо навчання і правильних радянських учнів (обоє були вчителями), до чого з часом звикнув, футбол був для мене свободою, можливістю (хоч і коротко) бути самим собою. Оскільки кожна гра побудована за певною драматургією, то у футболі мені подобалося все – наш дитячий поділ на команди, пошук м’яча, на купівлю  котрого ми  скидалися всією дворовою командою. М’яч мусів бути шкіряним і надуватися через ніпель. Чомусь від м’яча багато чого залежало, себто не тільки рівень гри, але й рівень нашого самоусвідомлення себе футболістами. І якщо форма нами вдягалася виключно на дворові чемпіонати,  то м’яч мусів бути шкіряним... справжнім.

  У мене були червоні гетри з двома синіми смужками, труси, футболка, програмки з календарних ігор клубу «Кривбас». Дворовий футбол тоді процвітав, це була вільна стихія, час до часу контрольована ЖЕКами, коли потрібно було зогранізувати турнір між дворами, а ваги та справжності цьому додавали кубки, грамоти та їх урочисте вручання після їх завершення.

Дворова команда на Тинка уже мала своїх «зірок»  довго не міг вписатися до них. По-перше, «зоряний»  склад з 5 чи 7 гравців уже був створений до мене, а вони будь-кого до себе не підпускали, по-друге їхня впевненість у собі та перевага таки були явними, бо технічно ці хлопці відрізнялися від багатьох. Уже на Мелешкіна, мені довелося досить швидко вибороти собі право грати на рівних, бо курс кожноденної гри, який я пройшов на Тинка надавав мені відчутну перевагу.

На нашому пустирі, поруч військової частини, починаючи з ранньої весни і до пізньої осені ми безперестанку грали у футбол. На пустирі спочатку планувалося будівництво якогось комбінату чи фабрики, навіть бетонні палі позабивали у деяких місцях, але згодом будь-яке будівництво припинили і будівельну техніку  разом із вагончиком виконроба забрали геть.  Пустир підступав до військової частини внутрішніх військ і завершувався невирубаною посадкою абрикос та маслин, котра  навесні заростала різнотрав’ям, яке у влітку встигало вигоріти під спекотним криворізьким сонцем.

Солдати часто переривали наш футбол, викриками: «Малий, сганяй в магазін». Вони перекидали гроші через бетоновану стіну, котра відгороджувала нас від них і просили принести сигарети, харчі, інколи пиво або горілку. Коли хтось із футболістів біг до найближчого магазину, то гра призупинялася. Інколи через огорожу, підтягнувшись, перескакував солдат, поспішно прямуючи убік приватного сектора: або за самогоном, або на блядки. Наш фулбол припинявся із першими приморозками, тоді ми переходили на хокей біля транформаторної будки.

Пустир чекав до весни.

Ми також.

2009