Споглядач

Оксана Сайко

 До полудня було ще далеко, а сонце розливалося у надмірі. Здавалося, від нього неможливо було заховатися навіть у затінку, воно проникало усюди, поглинало усе, шаленіло з якоюсь пустотливістю, захланно топило собою, вбирало у себе усі мої соки, від чого я чувся геть безвладним й наче знекровленим. Сидячи під тентом кав’ярні неподалік редакції, в якій віднедавна працював, розлінений, розморений надто активним сонцем, надміром пива й цигарок, я споглядав життя. Я часто мимоволі був таким споглядачем. Споглядаючи життя, завжди ніби гостріше відчуваєш його. Тоді не заглиблюєшся в себе й не зосереджуєшся лише на собі, що дивним чином чомусь віддаляє тебе від світу, а наче вивільняєшся зі свого «я» й відчуваєш себе у центрі всього всесвіту. Бо це ж довкола тебе життя вирує, метушиться, плюскоче, кружляє, біжить, поспішає чи на мить застигає… А ти просто споглядач. Споглядач-філософ.

Тоді я й помітив її. Вона немов промайнула повз мене. Як раптовий порив весняного теплого вітру. Як дивна з’ява чи примара. Залишивши по собі запах. Ніжний запах, що м’яко огорнув мене, осів на мене й покликав… Я навіть добре не розгледів її. Тому не міг достеменно сказати, чи вона була гарною, та й зрештою, це не мало ніякого значення. Її хода, хоча впевнена й тверда, була неймовірно граційною. Її жовта сукня з якоїсь напівпрозорої легкої тканини окреслювала бездоганну поставу.  А волосся спадало на плечі густе, важке, медового кольору. Здавалося, воно навіть пахло медом. Мої заворожені очі поспішили за нею, і вже безсоромно торкалися її…  

Вона зупинилася неподалік, щось купуючи в кіоску. І наче зовсім вже собі не належачи, під несвідомим впливом якогось незрозумілого імперативу, я раптом підвівся й пішов… за нею.

-- Гей, шановний, ви куди? А хто платитиме? Дві гальби пива… -- наздогнав мене офіціант.

Я з поспіхом сягнув рукою в кишеню й витяг помнуту купюру, трохи роздратований тим прищавим хлопчиськом, що дивився на мене з підозрою і трохи налякано, в чому читалася його недосвідченість, який так недоречно відволікав мене від важливої справи – за якусь мить вона могла зникнути і я ризикував її втратити з поля свого зору!

-- Зачекайте, решту… -- пробурмотів хлопчисько.

-- Не треба, залиште собі, -- швидко відказав я.

На щастя, вона все ще стояла біля кіоску. Я зупинився неподалік й закурив цигарку. З таким кольором волосся й білою шкірою у неї повинні бути блакитні очі, вирішив я. Блакитний – колір чистоти й безмежності. Недарма ж він – колір неба. Саме так, у неї повинні бути блакитні очі. Блакитні до нестримності, до нестерпності. І перед тими очима, напевно, ніяковієш, мимоволі оголюєшся й не маєш куди сховатися, стаєш справжнім й безпорадним, мов щойно народженим на світ. Я не просто передчував, а вже знав, що ті очі, як тільки-но вона спогляне на мене, проймуть мене глибоким смутком, огорнуть якоюсь журною нездійсненністю – бажанням бути поглинутим, замріяним, замилуваним ними … Хотілося пізнати усю бездонність їхніх таємниць та почувань. Хотілося в них зазирнути й заворожено дивитися, мов у води глибочезної криниці чи незмірного неба.

Вона купила якийсь журнал й попростувала бруком. Я плівся за нею, безтямно, мов не при глузді, наче під дією якогось дивного гіпнозу. Впиваючись жадібними очима, мов вампір у її спину, її сідниці, ноги… І, мабуть, в ту мить був схожим на божевільного. Вона зупинилася біля вітрини дорогої крамниці й якусь хвилю з цікавістю розглядала манекенів, зодягнутих у чудернацький модний балахонистий одяг. У неї були тонкі риси. Трішки гостре підборіддя, і, схоже, чуттєві вуста. Скільки б їй могло бути років? Трохи за двадцять? Чи вже під тридцять? Чи трохи за?.. Пусте… Хіба ж це мало значення? Хіба можна такій жінці вилічувати вік? Вона була без віку!

Вона простувала далі, я – за нею. Сонце огортало її, занурювалося й виблискувало в її волоссі, проникало в ту легку, напівпрозору тканину сукні, ковзало тілом, пестило й кохало її в надмірі. А вона прямувала якась осяйна, недоторкана і вільна. І, здавалося, ось-ось, готова була розчинитися в тому густому, переповненим сонцем, гарячими випарами асфальту, поліфонічними звуками людного міста, запахами кави, бензини, пива й смажених пиріжків повітрі, мов якась тремка ефемерність, яка у тому метушливому місті, не мала місця, бо потребувала просторішого й чистішого простору. Простору, де не було б асфальту, автівок, смажених пиріжків, людського гамору, в якому плелись й перепліталися безглузді порожні міщанські балачки, вигуки, інтимні перемовляння, якісь запопадливі шепотіння, брутальності, лайки чи заклопотані розмови про  гроші, роботу, економіку, політику і нещасливе кохання. Вона, здавалося, перебувала десь над усім тим безглуздям. Я уявляв її десь у горах, де вона, здавалось, трохи звівшись навшпиньки, могла доторкнутися до густих хмар, у лісах, де її ховали крислаті дерева, у пшеничних полях, де пестило її густе колосся…

Ким вона була? З такою бездоганною поставою й ходою вона, можливо, повинна була б бути танцівницею. Хоча... Ні, мені не надто була до вподоби та  професія. Краще вже балерина, яка в класичному танці перевтілюється в ліричні образи й тонко відчуває музику. Відчуває усім тілом, усім своїм нутром. Вона, напевно, танцює Одетту, Жізель чи Сольвейк…  В ту мить я дуже пожалкував, що так зрідка бував на балеті, (не беручи до уваги кількох прем’єр, куди мене у буквальному значенні затягували), вважаючи це мистецтво не гідним чоловічої уваги. У неї справді були дуже міцні й спокусливі ноги. Я раптом уявив собі, що хтось торкається її й відчув щось схоже на ревнощі. Але, хіба може вона комусь належати по-справжньому? Якомусь телепню, що просто втішатиметься її гарним тілом, тішачи при тому своє самолюбство? Вона ж вільна! Вільна! Як танець, як природа! Як саме кохання!

Якийсь перехожий здоровань з хиткою ходою, минаючись зі мною, раптом грубо штовхнув мене плечем, від чого мене аж відкинуло вбік.

-- Дивись, куди преш! – рвучко зупинився він. Скривлені вуста його на давно неголеному брезклому обличчі видавали агресивність, кошлаті брови, за якими ховалися невиразні сердиті очі, дивилися на мене так, наче хотіли поглинути.

-- Послухайте, але ж то ви мене штовхнули! – обурився я.

-- Що-що ти там лепечеш, придурку?  -- на крок наблизившись, здоровань кумедно згорбився й примружив  без того непомітні очі, буцімто прислухаючись.

-- Це ви мене штовхнули, -- повторив я, але вже не так впевнено, як спершу.

-- Що?.. Тобі, може, щось не подобається і ти хочеш по шиї? – здоровань дихнув на мене п’яним віддихом, і я нарешті побачив його зачервонілі, запалені очі, в зіницях яких зяяла пітьма, немов ховаючи там його все недоладне життя.

-- Ні... – пробурмотів я, ганебно відступаючи на крок, боячись його ще більше розгнівати.

Здоровань гигикнув, оголивши великі жовті зуби, і вдарив мене поблажливо по плечу:

-- Ну і правильно, старий – зі мною краще не зв’язуватись! – на останок, змірявши мене насмішкуватим поглядом, він поволі почвалав далі.

Я почувався зовсім кепсько й ненавидів себе в ту мить. Та найгіршим було не те. Моя осяйна незнайомка раптом стрибнула в трамвай і перш, ніж я встиг добігти до нього, він байдужісінько рушив собі, глухий до мого німого відчаю, грайливо похитуючи на прощання останнім вагоном. І марно я біг за ним ще кілька метрів, вимахуючи руками. Я втратив її, як справді щось ефемерне. «От телепень! Козел!.. -- вилаявся я. – І потрібна була мені ота суперечка з п’яницею?»

Я понуро брів вулицею без мети. Дорогою зайшов у якусь дешеву пивну й замовив ще гальбу пива. Тут було задушливо від спеки й тютюнового диму. Довкола стояв гамір, який поглинув мене і повернув у дійсність. Якась дебела жінка з посоловілими очима в товаристві підозрілих типів, що, мабуть, мали за мету її споїти зайшлася нестримним реготом, обік за столиком примостилися маргінали, від яких неприємно пахло, біля ляди сперечалися з кельнеркою знайомі хлопці-музиканти з філармонії, вже геть сп’янілі, що, мабуть, як і я, забрели сюди випадково…. А якийсь сумирний на вигляд хлопчисько, якому ледь виповнилось вісімнадцять, що вже взявся за другий кухоль пива, не відводив очей від товстих ніг дебелої жінки у надто короткій спідниці, з-під якої час від часу безсоромно визирала білизна. Всі ті обличчя навколо в якусь мить немов розмилися й злилися в одну п’яну, отупілу й збайдужілу до всього пику. Різноголосся обернулося розтягнутою, брутальною мелодією на грані дисонансу. Я відчував утому й нудьгу А тому,  швидко допивши пиво, віддав себе на волю своїх ніг -- нехай ведуть мене звідсіля, куди завгодно!

І вони повели. Проминули кілька вулиць, де завернули в глухий провулок з будинками, що вкрай потребували ремонту. Вони штовхнули  столітню дерев’яну браму, яка ледь трималася купи й щосили намагалася втриматися щоразу, коли її відчиняли в такий неґречний спосіб, яка настільки вже до того звикла, що навіть не скрипіла. Тут жваво собі жив-поживав запах порохна й урини, а круті дерев’яні сходи рипіли так, немовби кожне сходження по них неймовірно їм дошкуляло. Біля дверей квартири я спинився. І нащо я прийшов сюди? Та перш, ніж спромігся осмислити відповідь, палець ніби мимо моєї на те волі, вже натиснув на дзвінок. Минула якась хвиля, і двері обережно відчинилися. Мене обійняв знайомий запах солодкавих парфумів. Якийсь час вона дивилася на мене, стоячи в проймі дверей, спершись об одвірок. Її очі, в яких завжди було важко щось побачити окрім чуттєвості,  дивилися на мене очікувально. Мабуть, я мав би їй щось сказати, але я стенув плечем, бо й справді не знав, що маю їй сказати.

-- І що? – нарешті запитала вона.

Я знову стенув плечем.

-- Що, раптом згадав за два тижні?.. – в її тоні забринів докір.

Я винувато всміхнувся й підійшовши до неї впритул, втиснувся у пройму дверей.  Її білясте кучеряве волосся лоскотало мої ніздрі, я відчув її груди й запаморочливу теплу близькість.

-- Ну ти ж знаєш, робота… Ті проклятущі відрядження… Купа писанини, біганини… Я так втомився від усього того…

-- А телефон? – спитала вона, вже трохи примирливо, чуттєво торкаючись мого носа кінчиком свого носом. – Телефон для чого?

-- Телефон?.. – я впіймав її вуста й переривистий подих. За якусь хвилю вона безвладно повисла у мене на плечі і вже собі не належала. Я підхопив її й зайшов у квартиру, зачинивши ногою двері.

Це була жінка-пристрасть. Та пристрасть струменіла з усієї її постави, з її великих, пружних грудей, з її в міру округлих стегон, з чорних очей, які просто топили чуттєвістю й бажанням… З її одягу, який вона носила так, немовби він їй лише заважав... І навіть в її кучерявому короткому волоссі було щось таке, що спокушало. Бо так оті білясті завитки торкалися її тонкої шиї, що хотілося й собі торкнутися її. Від того миттєвого кохання вона наповнювалася життям і очі її набували ще більшого блиску, ще більшої чуттєвості. Воно ніколи не знесилювало її, а додавало ще більшої енергії та сили. Для неї ніколи не було надміру. А, радше, навпаки, вічне прагнення було її найбільшим сенсом. Я любив дивитись на неї в момент нашого із нею кохання. Вона погрузала в якомусь іншому вимірі, де все втрачало значення, бо існували тепер тільки її відчуття й нічого більше. Її розпашіле обличчя мінилося й бувало прекрасним, а часом -- навіть негарним, брови стискалися й тремтіли, то підіймалися, немов із здивування чи неймовірного зачудування, то застигали у миттєвому спокої, а вуста вона млосно прикушувала чи спрагло тяглася ними до мене із відчайдушними цілунками, немовби хотіла звільнитися й віддати їх мені зовсім або – зацілувати до смерті, вийняти ними все моє нутро. В той момент вона ставала справжньою, собою, немовби роздягнувшись, щось іще знімала із себе, будь-яку стриманість – і це була її природа. Вона здавалася цілком відсутньою. Дослухалася до кожної клітинки свого тіла, час від часу торкаючись його, неначе моїх рук їй було замало, слухала свій голос, а дивлячись на мене, немовби мене зовсім не бачила. Моя присутність, здавалося, не мала для неї в ту мить ніякого значення – замість мене міг бути хтось інший. Я був тим, з кого вона лише черпала соки для своєї життєдайності й вдоволеності, можливо, й сама не усвідомлюючи цього.

Я вийшов від неї геть спорожнілим. Це нагадувало стан, немов після бурхливої пиятики, коли всередині враз все мертвіло, тупіло й завмирало. Та свіжість вечірнього повітря підбадьорила мене. Місто огортали м’які сутінки і звуки його ставали ніжнішими. Наслухаючи їх, я спинився біля брами й закурив цигарку. Вона вийшла на балкон у накинутому на розпашіле тіло халаті.

-- Може, ти все-таки залишишся? – вкотре спитала вона, всміхаючись мені. – Невже не можна відкласти твою писанину на завтра?

Мабуть, в ту хвилю її очі були наповнені ще більшим блиском й були ще чуттєвіші – як завжди, по нашій близькості. А усмішка дивним чином була усмішкою дитини. Я впіймав себе на думці, що саме ту її милу усмішку люблю у ній найбільше. Мабуть, саме у тій усмішці була вона уся колишня, ота дівчинка, якої я ніколи не знав -- що не відала жодних одкровень, зовсім вільна від своєї плоті. Й коли вона так зрідка мені всміхалася, я завжди чомусь відчував докори сумління. Щось схоже відчув і тепер. Якби вона була поряд, я б мовчки обійняв її. Натомість я всміхнувся їй у відповідь і помахав рукою. Я поволі попростував бруком, відчуваючи на своїй спині її гарячий погляд, що обпікав мене своїми сподіваннями, яких я ніколи не міг би виправдати.

У кав’ярні, в якій я сидів удень, відвідувачів побільшало. Я ледь знайшов вільного столика й замовив собі каву. Та побути на самоті не вдалося. За якусь хвилю мене помітив співробітник і підсів за мій столик. Він був занадто метушливий, балакучий і його товариство втомлювало. Він без кінця розводився про нову редакційну політику у зв’язку з призначенням нового редактора. Я всміхався, хитав головою йому у відповідь, щось мурмотів, насправді зовсім його не слухаючи. Я знову пригадав незнайомку, за якою сьогодні поплівся, мов останній хлопчисько. Тепер це здавалося чимсь неймовірним, неможливим, навіть якоюсь глупотою… Мабуть, збоку це справді мало виглядати досить кумедно... Мої друзі, ймовірно, підняли б мене на сміх! Хоча, не знаю, чи зміг би я комусь розповісти про неї – я вималював її для себе, як щось сокровенне… І враз спіймав себе на думці, що якби вона в ту мить раптом з’явилася знову, я б так само поплентав за нею, мов телепень, не наважуючись по-справжньому наблизитися, лише споглядаючи її здаля. За теорією ймовірності я міг би її побачити знову, навіть, якби та ймовірність дорівнювала тільки одному відсотку.

Усміхнувшись тій думці, я з насолодою вдихнув на повні груди свіжість вечора. Місто позбувалося своєї денної метушливості й набувало спокою. Засвітилися ліхтарі. Довкола вирувало життя…